Гоподь Бог кожну дитину наділив талантами,здібностями. Бездарних дітей немає,є діти, котрим потрібна допомога у виявленні і розвитку цих здібностей. Участь дітей у різноманітних конкурсах - це і є доказом того,на що здібні діти. Мої учні - активні учасники всіх мовознавчих конкурсів. Працюємо під девізом "Ми працю любимо,що в творчість перейшла..."
Кращі роботи про Т.Шевченка тут
(Есе)
Ясне сонечко витирало дрібні весняні сльозинки дощу на моєму вікні. Розквітла вишнева гілка настирливо заглядала у те віконечко і манила надвір. Мабуть, через це соціальна павутина дуже сердилася, тримала міцно, але перемога залишилася за мною. П’янкі пахощі бузку теж нагадували про весну.
В’юнкою споришевою стежиною я
спустилася до бакаїв річки Янчекрак, яка тихо і журливо несла свої води в
Каховське водосховище. Це місце для мене особливе: відпочинок, схованка від
проблем, власні роздуми, мрії про майбутнє, розмова з природою. Олівчик і
блокнот (мої незрадливі друзі) теж зі мною. Дзюркотіння кришталево – чистої
води, весняні пахощі лугу навіяли мені велике бажання проаналізувати
сьогодення, помріяти про майбутнє. В незрілій моїй душі хаос, сум’яття…
Ясне сонечко витирало дрібні весняні сльозинки дощу на моєму вікні. Розквітла вишнева гілка настирливо заглядала у те віконечко і манила надвір. Мабуть, через це соціальна павутина дуже сердилася, тримала міцно, але перемога залишилася за мною. П’янкі пахощі бузку теж нагадували про весну.
Але як викласти свої
думки, мрії, побажання, щоб вони зачепили душі моїх ровесників, які безцільно
щоденно, щогодинно перебувають у «череві Інтернету». По-весняному ясна блакить
неба подарувала мені підказку. Лист? Але ж це старомодно… Можливо, лист, справжнісінький
лист стане зараз порятунком, маленькою
країною з енергетикою мого серця і душі.
Мелодія телефонного
дзвінка, пікання SMS повернуло мене до реальності. Згадалося і беззмістовне
спілкування з друзями, дивна обмежена лексика, а часом і лайка. Постійне селфі
на перервах, хоча ми й розуміємо, що непереборне бажання робити селфі та
публікувати їх у соціальних мережах є нічим іншим, як психічним захворюванням.
Невже це все, на що ми здатні?
Дорогі мої ровесники!
Ділюся з вами своїми
роздумами: Інтернет – нове, селфі – модно…А чи не захворіли ми хронічним
"селфітісом"? Краплинка щастя вселяється в моєму серці, коли трепетно
і бережно торкаюся бабусиного фотоальбому, гортаю, сторінка за сторінкою про
когось розповідає. Ось мої бабуся з дідусем – молоді, гарні. Поряд діти – це
мій тато і хрещений біля квітучого молодого деревця – вишеньки. Тепер це високе
крислате дерево має для мене особливе значення: воно поєднує минуле і
сьогодення. Це пагін мого роду. Мій погляд зупиняється на пожовклій від часу і трішечки
затертій світлині. На ній, дізналася я,
мої прабабуся і прадід. Прабабуся в квітчастій хустинці, спідниці, підперезана
біленьким фартушком, а очі світяться добром і теплом. У прадідуся погляд
трішечки суворий, суворості надають густі чорні брови. На грудях нагороди, адже
він пройшов роки війни. Кожне фото наділене візуальною мовою. А далі, далі… Цей
альбом можна назвати сімейною реліквією, бо в ньому історія мого роду. Згадалися рядки І.Драча:
Роде рідний! Не стлумить
Нашу жилаву породу –
Сто вітрів в ногах лежить
Мого роду і народу...
Ще раз задумалась, а
чи зможуть сучасні селфі замінити родинні світлини? Навряд чи… Кожна світлина в
бабусиному альбомі – це частинка мого спадку. Час летить дуже швидко, і через
кілька років цікаво буде вернутися в минуле, перегорнути сторінки старої
фотокниги.
І знову мелодія SMS
відволікає від солодких роздумів та мрій. Надіслана гіфка з дивним запитанням:
«Чи хочеш бути щасливою?» Чогось-таки не вистачає нашій молоді. Хочемо бути
щасливими сьогодні, завтра і завжди. Що для цього робимо? Мабуть, треба
мати бажання, вміння і старанність
вчитися… Ми повинні розпалити в собі іскорку, яка б сприяла нашому різнобічному
розвитку особистості. Стоїмо за крок від дорослого життя, запитаймо в себе: «Що
я зробив для кращого життя, для себе самого, для майбутнього України?» Легше сидіти скніти, жалітися, тліти і
чекати, що хтось щось для нас зробить. Мій погляд зупиняється на сивих пагорбах рідного села, які рясно
вкриті жовтими кульбабками, на синю стрічку річки – і вимальовується
синьо-жовтий стяг. Будьмо патріотами, бо тільки затуркані, зрадливі, необізнані
в своїй історії юнаки біжать туди, де майорять чужі прапори.
І далі «задивляюсь в
таврійські тумани, в свою вольність – село Янчекрак». На одному із пагорбів,
ніби на сторожі, височіє велетень доби – вітряк. Історична пам’ятка - єдиний в регіоні старовинний млин. Мабуть,
багато чого міг би розказати нам цей сивочолий, схожий на кремезного старого
діда – вітряк. Чимало довелося бачити йому та розповісти не може, бо його
величезні крила обламалися і чекають на допомогу. Дуже хотілося б мені, щоб
знайшлися небайдужі люди і реставрували цю пам’ятку, що поєднує теперішнє і
минуле.
Я горда з того, що
народилася і проживаю в мальовничому запорозькому краєві, де «рідне поле,
плавні, сінокоси, той вітряк, що на узвишші в селі похиливсь у задумі
глибокій». А зараз я відчуваю близькість річки Янчекрак, тишу, в якій безліч
звуків, шурхіт очерету, крик якогось птаха на леваді... Але болить мені
дивитися на купу сміття біля річки, на обпалені верби (хтось бездушний запалив
очерет). Не раз можу почути від вас, мої однолітки, фразу: «А нам все по
барабану». Так може мислити тільки жалюгідна, нерозумна людина, якій все
байдуже, вона не усвідомлює своєї причетності до майбутнього своєї країни.
Вважаю, що у кожного з нас повинно бути хоча б мінімум знань про державу,
зокрема про нашу історію. Наше минуле й наше майбутнє пов’язані між собою.
Народна мудрість говорить "Хто не знає своєї історії, той позбавлений
майбутнього". Не забуваймо: ми – нащадки славного покоління, і наш
обов’язок усіма своїми справами берегти злагоду і мир на нашій землі. Я
впевнена, що на нашій запорізькій землі підростає чудова зміна - здібна,
діяльна, активна, талановита. Саме нам, молоді, продовжувати справу дідів і
батьків. Я вірю у вас, мої ровесники!
Засиділася, вже й
листочки закінчилися в блокноті. Написано…Сподіваюсь, що комусь припаде до
душі… «Сашунько!»- почулося здаля. В’юнкою стежиною біг до мене братик. Мій
погляд продовжував насолоджуватися весняною красою рідного села, а рука ніжно
голубила білочубу голівку Артемчика, будівника майбутнього. Написаний лист грів
душу і вселяв ще більшу віру в щасливе, мирне сьогодні і завтра. Так є і так
буде!
(з роботи Гречко Олександри)
(твір-коментар до відеорепортажу)
Українському
народу
не потрібно співчуття –
потрібні патріоти.
Потрібен ти!
І.Світличний
Сонце
котилося на спочинок. Техаський берег Мексиканської затоки став мрійливим.
Червоняста заграва ніби вигравала на піщаному березі призахідним промінням. Берегом йшли двоє,
привертаючи до себе увагу поодиноких відпочивальників.
Вродлива, граційна красуня,
одягнена у вишиванку, з яскравим червоним маком у волоссі, милувалася бризками
і шумовинням хвиль. А поруч,
тримаючи міцно дівчину за руку, простував високий стрункий юнак.
«Українці…»,
— перемовлялися між собою відпочивальники. Як же доля занесла цих вродливих юнака і юнку аж у далекий
Техас? Чому у хлопця в очах стільки болю і суму?На жаль,час не лікує… Спомин про жахливі події на
Донбасі не покидав його. Відлуння війни
залишилось на сходинках душі. Гріло
те,
що поруч вона — його обраниця. Він ніжно
вдивлявся в її очі і бачив відтінок лісових джерел рідного Поділля, зорі
українського неба, уявляв обійми мами, суворий щирий погляд тата,усмішки молодших сестричок і братика. А очі дівчини-красуні,
повні неба і вогню, дивились в його душу з любов’ю. Їх серця бились в унісон в очікуванні завтрашнього дня. Квитки
заброньовано заздалегідь, переліт довгий, з пересадкою в Детройті й Амстердамі.
Якесь невимовне тепле відчуття огортало їхні серця - ностальгія
за всім рідним, українським.
А в Україні пашить теплом і духмяніє чебрецем
літо. В аеропорту «Бориспіль» 20 липня зустрічали військослужбовця Державної
прикордонної служби України старшого сержанта Максима Схаб’юка.
Прикордонник повернувся на Батьківщину після тривалого лікування в США.
Мужньому охоронцю кордону, який здійснював оборону державного рубежу та
перебував під обстрілом бойовиків і російських найманців, лише дивом вдалося
вижити поблизу населеного пункту Саханка, що на Донеччині.
Тоді,
1 вересня 2014 року група прикордонників,серед яких був і Максим, вступила в
нерівний бій із загоном бойовиків, що на БМП під прапором Російської Федераціі
рухалися трасою «Новоазовськ – Маріуполь». Прикордонники викликали підкріплення
та стримували натиск противника. Внаслідок вогневого протистояння один з
охоронців кордону загинув на місці, ще 3 отримали поранення, зокрема і Максим
Схаб’юк. Він отримав тяжкі поранення кінцівок та зони обличчя. Лікувався Максим
в Україні, однак, зважаючи на його тяжкий стан, керівництво Держприкордонслужби
за погодженням з Посольством США в Україні у липні минулого року направило
прикордонника на лікування та подальшу реабілітацію до військового госпіталю в
США. Лікування та реабілітація тривали рік.
Вродлива
україночка Ірина Хомик (з нею ми познайомилися на березі Мексиканської затоки),
яка поїхала в Америку волонтером-перекладачем для українських бійців, ні на
крок не відходила від Максима.
Повернулися зі США вони парою.
Ще
більш глибинний зміст слів «Вітчизна», «Україна» Максим усвідомив, перебуваючи за кордоном.
Як приклад, його інтерв’ю в аеропорту: «Я нарешті щасливий, тому що прибув на
рідну землю, повернувся на Україну. Після повної реабілітації я неодмінно приєднаюся
до лав прикордонників і готовий за будь-яких умов захищати суверенітет країни». В
словах Максима відчувалося глибоке
почуття любові до рідної землі, розуміння приналежності до долі свого народу у
цей нелегкий час, усвідомлення свого місця в суспільстві. Цей кароокий юнак із
глибоким вдумливим поглядом став для мене відкриттям. Навіть після всього
пережитого він і далі готовий боротися за свій народ, готовий на самопожертву.
Це і є справжній патріот, який прийде на
допомогу Вітчизні у будь-яку мить. На
сьогодні Максим здобуває другу вищу освіту у
Національній академії Державної прикордонної служби України імені
Богдана Хмельницького.
Із
хвилюванням я дивилася відеорепортаж про
його повернення на Батьківщину. В аеропорту «Бориспіль» героїчного захисника тепло зустрічали рідні, близькі, друзі.
Не приховуючи сліз радості, тиснув в
обіймах сина батько. Іконою, вишитою власноруч, благословляла на рідній землі
мама. Хвилини очікування для батьків були вічністю. Вони підтримують рішення сина та бажають йому
здоров’я. Високий патріотизм, мужність
Максима та Іринки відзначені на державному рівні. За особисту мужність і
героїзм указом Президента України Максима Схаб’юка було нагороджено 4 жовтня
орденом «За мужність» ІІІ ступеня. За
особисту мужність і героїзм, проявлені під час виконання спеціальних завдань в
ході антитерористичної операції, вірність Українському народові та виявлений
при цьому високий професіоналізм Грамотою Міністерства Оборони України
нагороджена волонтерка Хомик Ірина.
Тепер і я усвідомлюю,що патріотизм — це як діагноз. Будь-які події не
можуть залишити людину байдужою, все, що коїться в державі, також стосується
кожного свідомого громадянина. Не став пасивним спостерігачем і прикордонник
Максим Схаб’юк.
В соцмережі він виклав пояснення для тих, що постійно запитували : «Навіщо це
тобі?»
«Всім
привіт! Хочу написати маленьку пояснювальну записку. Багато хто з моїх друзів
питають, чому я пішов воювати, і я вирішив пояснити. Я їхав заради того, щоб не
допустити такої ситуації в Одесі (саме там служив Максим), і щоб ця війна не
торкнулася моїх батьків та близьких мені людей! Я сам в житті робив багато
неправильних речей і прошу вибачення у тих, кого образив. За Україну! За
товаришів, з котрими стою пліч-о-пліч,
за єдину країну! Дякую!»
Хлопець
усвідомлював, що хто, якщо не він? Усвідомлював, що «Вітчизна — це не хтось і
десь, я — теж Вітчизна». Якщо кожна людина керуватиметься подібними
переконаннями, то це буде вічний і вільний народ з несхитною вірою у власну
незнищенність. «І знову треба боротись, знову треба хапати голіруч те колесо
історії, щоб не зірвалось», — доречний вислів геніальної Ліни Костенко, бо хто,
якщо не ти? Хто порве кайдани неволі? Хто покаже, що ми — нездоланні? Максим —
яскравий приклад сучасного патріота: має свої уявлення про європейську Україну
і розуміє, що за своє завжди потрібно боротися. Мужньому прикордоннику
бажаю здоров’я і щасливої,світлої долі.
Зичу мирного неба моїй любій Україні, миру і тобі,плането Земля! Думаю, що ця
коротка історія про справжнього патріота
залишить слід у душі кожного свідомого українця. Будьмо справжніми
українцями в душі і нацією – в державі!
(З роботи Григоренко Ксенії)
Робота Кузнєцової Анастасії , учениці 8 класу, на тему : "Напиши листа собі 45-ти річному."
Лист — країна серця і душі адресанта. Дивно, але адресант й адресат мають однакове ім'я — Я, котре поєднало Дитинство і Зрілість, Теперішнє і Майбутнє... Правда, незвично, що в сучасному мобільному світі ще існує такий вид листування — папір і звичайна кулькова ручка. І пошта не електронна, а чимось схожа на... На машину часу, яка перенесе мене в часі і просторі аж у 2047 рік. Отож, здрастуй, моє майбутнє в особі поважної пані Я.Вже уявляю, як ніжно і трепетно береш ти в руки пожовклі листочки, помережані красивим дитячим почерком. Лист, що пахне материнкою, чебрецем( а я сухі листочки вклала в конверт), повертає тебе, вельмишановна добродійко Я, в дитинство. Твоє серце огортає якесь невимовне почуття. Зі сльозами на очах читаєш рядочки, які є найприємнішою згадкою, коли ти, весела, юна дівчинка сиділа за шкільною партою, не завжди уважно слухала вчителів,не любила математики... Згадай ту старанну ученицю, яка в своїй душі несла любов до рідної мови, захоплено читала "Кобзаря", брала участь у конкурсах і олімпіадах. Сподіваюсь, що ці рядки викличуть у твоїй душі солодкі, приємні спогади про дитинство, про молоду матусю, про бадьорого, схожого на юнака татка, про маленького братика-пустунчика, про ще молоде, ледь прикрашене зморшками мудрості обличчя бабусі.
А пам'ятаєш, як ти, будучи юнкою, мріяла побувати за кордоном, побачити Біг-Бен, отримати вищу освіту... Цікаво, а про що зараз мрієш , сорокап'ятирічна добродійко Я? Невже ти вивчила три іноземні мови, вдало вийшла заміж, народила доньок-розумничок? Я щиро сподіваюсь, що ти виконала всю намріяну програму. Але якщо ти, вельмишановна пані Я, не подолала свою лінь, яка часто хвостиком волочилася за тобою в школі, то до полудня віку ще далеко: можна встигнути зробити все.
Цікаво було б дізнатися, з ким ти товаришуєш, ставши жінкою-берегинею. Чи не розгубилися друзі в складних життєвих ситуаціях? Чи підтримуєш зв'язки з кимось із однокласників? А чи дивишся фільми жахів? Чи захоплюєшся розповідями старших? Хочеться дізнатися якомога більше про тебе.
А пам'ятаєш казку, яка назавжди залишилася у твоїй дитячій пам'яті. Про мудрого батька і юного сина? Так, так, саме вона. В ній тато бажав синові: "Щоб у кожному селі була своя хата, щоб кожного дня були нові чоботи..."
Можливо, ці рядки листа зрозумієш тільки ти, та все ж бажаю тобі всього, що бажав батько синові.
Люба моя, дорога пані Я! Дуже тебе прошу , не змінюйся! Будь завжди такою веселою,енергійною, можливо, десь і не дуже серйозною, та все ж життєрадісною!
І пам'ятай: у будь-якій ситуації залишайся справжньою Людиною.
З любов'ю, теплими і щирими вітаннями Я-тринадцятирічна.
Шевченко –
це народ, і,
як народ,
він буде вічно жити
Обабіч шляху Харків-Сімферополь, мов лелека розпростер
крила, розкинулось моє рідне село Кам’янське.
Тут народилися мої дідусь, бабуся, мама. Рідною колискою
стало воно і для мене.
Село! – і серце одпочине.
Село на нашій Україні –
Неначе писанка село.
(Т. Шевченко)
Рідне, близьке, миле серцю і душі Кам’янське є моєю
колискою, частинкою нашої Батьківщини.
В долині біля річки Янчекрак, яка змійкою в’ється поміж
високих очеретів, біліє серед кучерявих садів маленька хатинка, в якій жила моя
прабабуся. Ця хатинка для мене багато значить, адже її двері відкривали для
мене дорогу до школи, на її білих стінах, які були покриті таємницями (іконами,
портретами), часто зосереджувався мій погляд.
В цій хатині я вперше взяла в руки «Кобзар» Шевченка,
читаючи прабабусі «Катерину», «Наймичку». Я – маленьке дівча (мені було тоді
десять років), мало що розуміла зі змісту і дивувалася, чому на очах в прабабусі сльози.
Сьогодні я – дев’ятикласниця. Творчість Шевченка сприймаю
зовсім по-іншому, розумію, що поет глибоко розкрив душевне багатство
українського народу, осмислив минуле, сучасне і майбутнє.
Беру «Кобзар», як хліб, з благоговінням,
Як тисячі людей «Кобзар» беруть.
Поезії великої промінням
Освітлюю душі своєї суть.
Я горда з того, що народилася в козацькім краю, адже на
о. Хортиця побував і
Т. Шевченко.
Т. Шевченко.
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
Земля, яку сходив Тарас
своїми босими
ногами,
Земля, яку скропив Тарас
Своїми гіркими сльозами.
(М. Рильський)
Волелюбний дух козацтва пронизує червоною ниткою всю
творчість поета. Читаючи вірші «Іван Підкова», «Тарасова ніч», я мала змогу
причаститися історією мого народу.
Беру «Кобзар» - безцінний скарб духовний,
І, українкою будучи завжди,
Горджуся, що на українській мові
«Кобзар» я маю щастя осягти.
Тарас Григорович Шевченко є основоположником сучасної
української літературної мови. Жива, чиста, як дзвонкова криниця, бринить вона
в його поезіях, чарує і п’янить нев’янучою красою.
Це її, пісенну і крилату,
Він для інших рідною зробив.
І вона на цій землі окраса
Невмируща слава Кобзарю!
Я горджусь, що мовою Тараса
Я нині з цілим світом говорю.
Важко знайти книжку, яка б для долі народу мала таке
значення, як «Кобзар» для України. Усі думки, вірші Шевченко присвячував рідній
країні, розлуку з якою дуже переживав.
Любітеся, брати мої,
Украйну любіте,
І за неї безталанну
Господа моліте!
(Із циклу «В казематі»)
Найдорожча серцю – рідна земля. Якою б не була
обездоленою – усе ж найдорожча.
Україно, Україно!
Серце моє, ненько,
Як згадаю твою долю –
Заплаче серденько.
На жаль, так уже склалася наша історія. Знедоленому,
віками бездержавному великому народу українському потрібен був великий муж, щоб
один сказав за всіх, кого любив, над ким плакав і страждав, за тих, хто вперто
боровся. Потрібен був національний геній, і ним став Тарас Шевченко. Шевченко і
Україна – поняття неподільні.
Немає кращої поради, як слова Кобзаря, які актуально
звучатимуть завжди:
Свою Україну любіть,
Любіть її во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.
З роками цікавість до постаті Кобзаря та його спадщини не
зменшується, а лише збільшується. Мене завжди цікавить життєвий і творчий шлях
поета. Якось я натрапила на вислів Гете: «Хто хоче розуміти поета, мусить піти
в поетову країну». Адже листи письменника – це країна серця і душі. Гортаючи сторінки
щоденника та епістолярію Шевченка, я побачила ще одну сторону характеру цієї
надзвичайної людини. Читання й дослідження листів Т. Шевченка допомогло мені зрозуміти
особистість, відчути його біль, осмислити його долю під час перебування на
засланні, перенестись у добу, в якій він жив.
І що гріха таїти, ми, сучасна молодь, сьогодні у вік
розвинених технологій та мобільного зв’язку зовсім не користуємося листами.
Листи Шевченка збагатили моє мовлення. Ніжні, лагідні
форми звертання пройняли моє серце:
-
Христос воскрес!
Друже мій єдиний!
-
Батьку мій! Мій
голубе сизий!
-
Спасибі тобі, моя
доню любая, моя єдиная!
Під впливом
багатства цієї емоційно-експресивної лексики я хочу звернутися до Батька-Кобзаря
словами Д. Павличка:
Отче наш,
Тарасе всемогучий,
Що створив
нас генієм своїм,
На моїй
землі, як правда сущий
Б’ющий у неправду, наче грім.
Ти, як небо,
став широкоплечо
Над літами,
що упали в грузь,
Віку ХХІ
предтечо,
Я до тебе
одного молюсь.
У Шевченкові
ми бачимо нашого сучасника й соратника, він дорогий і близький нам своїм
немеркнучим словом. Кажуть, людина живе, доки про неї пам’ятають, доки її праця
потрібна людям, доки її слова допомагають їм жити. Я особисто переконалася, що
творчість Кобзаря близька всім: і старенькій бабусі, яку схвилювали до сліз
Тарасові поеми, й учням, які під впливом його слова по-іншому сприймають красу
рідного краю, історію...
Беру «Кобзар» і
вірую: творчість Тараса – вічна.
Мені хочеться звернутися до всіх українців, яким не
байдужа доля України, які розуміють значення життя і творчості Шевченка для
«всіх живущих» на землі нашій словами поета:
Обнімітеся ж, брати мої,
Молю вас, благаю!
… І забудеться срамотная
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!
(Робота учениці 9 класу Асаубаєвої Юлії,2011р.)
Історія, Шевченко і сучасність
Робота учня
11 класу Діденка Вадима,2013р, 2 етап Міжнародного мовно-літературного конкурсу ім.
Т.Шевченка
Минуло 22 роки з тих пір, коли Україна набула тої
омріяної та жаданої незалежності. За весь цей час сталося багато чого. Змінилися умови життя, нові декорації
змінили старі, один політичний режим змінив інший, замінилися й лялькарі, які
одягають нове вбрання новим лялькам. Ви можете
спитати, до чого це я? Скоро дізнаєтесь. Але давайте спочатку дещо
пригадаємо.
Коли український народ був єдиним? Коли між ним не було
сварок? Коли між братами і сестрами півночі і півдня, сходу і заходу не було
непорозумінь? Дуже давно. Так давно, що давайте краще поглинемо в історію ,в ті
часи, коли був гетьманат, а боронили нашу землю славні, оспівані Шевченком козаки. А скільки про них сказано, а написано, а фільмів знято! У ті часи їх знала
вся Європа, називала їх щитом своїм, захисниками християнства та степовими
лицарями! Але нависла загроза, така загроза, що навіть у жахливому сні не
снилося. Коли козаки під булавою Хмельницького взяли до
рук шаблі, списи, граблі, коси, вила, словом – зброю і, обурені, пригнічені
панами, пішли забирати своє. Саме забирати, а не відвойовувати, бо забирати
можна тільки своє і нічиє більше. Вогнем і мечем, кров’ю і потом, життям та смертю платили вони за свою землю,
звільняючи її від Польщі. Ціною величезних втрат вони відвойовували свою незалежність.
Ціною життя та болю.
І, мабуть, десь в
той момент у свідомості українців й відклалося те, що захистити нас може тільки
той, хто вийде з народу, хто стане над народом, хто обійме народ обома руками
та поведе його за собою. Мабуть, так думав і Хмельницький, коли вирішив
підписати ту трикляту Переяславську угоду з Московією в 1654 році, причепивши
собі ярлик «малороса», «раба», неповноцінного молодшого родича. Але… що
зроблено, то зроблено.
Тільки тепер сидиш і з жахом уявляєш, які страшні речі
тоді творилися, такі страшні, що набралися рис, які не були притаманні українцям. Замість люб’язності
з’явилася байдужість, замість доброти – злість, замість щирості – підступність,
але ми залишалися людьми (до якогось часу).
Смерть Хмельницького. Епоха Руїни, коли гетьмани
змінювалися як у калейдоскопі. Прийшов
деякий час, і сталося, мабуть, непоправне – перший розподіл України. Від того
поділу Україна і досі не може оговтатись. Кому ж це вигідно? Ви ,мабуть,
здогадуєтесь, але ми забігаємо наперед.
Так, поділ
України, а разом з тим, переконавшись, що це добре діє, Росія тричі поділила й
ту саму Польщу, з якою ми воювали. Не дивлячись на те, що той поділ відбувся
майже через сто років, українці Заходу і Сходу
вже почали відрізнятися один від одного.
На ліву частину припала полонізація, а на праву – жорстока русифікація.
Саме завдяки їй, мій друже, мінялося й наше мислення. Ми
з тобою - українці, завдяки нашій славнозвісній наївності, почали вірити, що
наша мова, приємна, м’яка і милозвучна – не наша. Казали тоді: «Не мова, а
язик». Нам затьмарили розум тим, що наша солов’їна мова – лише селянський діалект. Так з цим і
до сьогодні живемо. Шкода…
Разом з русифікацією прийшло й кріпацтво. Прийшло антилюдське,
рабське, жорстоке кріпацтво, яке засіло в самому корені нашого мозку. Від чого
в глибині душі кожен свідомий і несвідомий українець звик до відчуття панського батога над собою і присутність пана
коло себе. Чи не бачите нічого схожого з сьогоденням?
Але не все так страшно, як здається. Здавалося, що чорні
хмари вже ніколи не покинуть Україну. В ці лихі і страшні часи з’явилася постать, яка стала іконою українства, світочем
літератури, визнаним в усьому світі – це був Тарас Шевченко. Він сам народився
в тих тяжких умовах, він бачив все те, що було написано вище, і він це
описував, змальовував, оспівував, зображував усіма
способами, аби це не було забуто.
Феномен Шевченка, що він є у нас в Україні, мав стати незгасимим полум’ям, яке...
Стоп! Як ти, друже, думаєш? Полум’ям війни? Ні. Полум’ям
ворожнечі? Знову ні. Він мав стати тим незгасимим полум’ям, яке повинно було
розпалити смолоскип нашої пам’яті, нашої свідомості і нашого минулого. Шевченко нагадав нам «хто
ми є і чиї сини». Він не став миритися з цим, і його це обурювало, він видав
свій протест, який був у формі маленької книжечки, біблії, яка є у кожного
українця – «Кобзар». В ньому поет вміло критикував режим царизму, русифікацію,
кріпацтво, за що його й неодноразово карали.
Йшли часи, коли Україна була лише у мріях кожного з наших пращурів. І так прийшло жорстоке,
криваве ХХ століття. Тоді, мій друже, настала ще страшніша
година. Перша світова, коли українці знаходилися на фронтах не тільки з боку
Російської імперії, а з боку Австро-Угорської та Німецької імперії. Так
сталося, що брат воював з братами, родич з родичами. Українці не хотіли
воювати, бо навіть не знали,за що ж вони воюють! Їм відповідали: «Воюйте за
свою землю!» Але ж де їхня земля? Де? Якщо у ворожих окопах солдати
співали тих самих пісень, що й вони. Де
загроза наближалася? Криваві ріки
захлинули Європу, а з тим – й Україну. Пройшла Перша світова, і ось вона –
епоха революцій. Скільки ж їх було! Вже ось здавалося, що новостворені УНР і
ЗУНР, об’єднавшись, створять ту саму омріяну й незалежну Україну. Здавалося, що
серця українців знов заб’ються разом…
Але тільки здавалося, загроза вийшли з-під тьми. Жовтнева
революція. Пішла нова хвиля жаху…
Не хочеться згадувати ті часи, але ще більше не хочеться,
аби їх забували! Коли розпинали Україну, катували, коли народ цієї землі з
таким брудом змішали, коли стільки звірячої жорстокості привили тисячам
українців, що зразу стає зрозуміло, чому тепер характер людей інакший. Саме
тому ми стали такими: «Червоний терор», Сталінські репресії, «Голодомор», а тут
ще й Друга світова з її німецькими концтаборами. Справді, мій друже, стільки
жорстокості світ ще не бачив.
Але ці часи вже пройшли. Пройшли ті роки,
і вже встигли народитися покоління нових, справжніх українців, в яких
тече той далекий козацький патріотичний дух!
На носі приєднання
до Євросоюзу, орієнтація на Захід, на світле майбутнє, а лялькарі залишилися,
яких потрібно лише усунути з посад міністрів, які навмисно псують нашу мову і
все ще насаджують «язык».
Тому слід пам’ятати, хто
ти, читати «Кобзаря», не забувати Шевченка, і коли-небудь все ж таки українці об’єднаються.
Мрійлива, вмита теплими дощиками весна розтанула в
повітрі. Із завмиранням серця я очікувала літа. Адже нарешті моя мрія
здійсниться. Спостерігаю через віконце зумкотіння бджіл на виткому кущі троянд,
що заглядає до мене через шибку. В хаті затишно і не так душно, мій погляд зупиняється
на світлинах, обрамлених квітами. Ці світлини – промінці бабусиної молодості,
вічно живої пам’яті. Ось вона, шістнадцятирічна красуня, як та трояндова
квітка, разом зі своїми однокласниками на Чернечій горі. Як захоплено розповідала
мені бабуся про цю подорож, її оповідь запалила в моєму серці вогник мрії –
проща на святе місце. Адже не за горами
світанок самостійного життя, прощання зі школою, і хто знає, чи
пощастить мені побувати на Чернечій горі, де поховано Великого Кобзаря.
Бабуся доклала всіх зусиль, щоб моя мрія здійснилася.
Вона в мене мудра, знає напам'ять стільки уривків з Шевченкових творів, що мені
неодноразово стає аж соромно від думки: бабуся знає більше за мене. Можливо,
саме вона пробудила в моїй душі жагу до «Кобзаря». Книга стала для мене
непомітною опорою, нетривкою гранню, оберегом мого власного хаосу незрілої
душі…
Довгоочікуваний день настав. Я на теплоході «Маршал
Кошевой». Котить тихо і плавно хвилі Дніпро-Славута, ген видніється легендарний
острів Хортиця. Вдивляюсь в далечінь і ніби підіймаю завісу минулого.
Благословен той день і час,
Коли прослалась килимами
земля, яку сходив Тарас
своїми босими ногами,
Земля, яку скропив Тарас
своїми гіркими сльозами.
(М. Рильський)
1843 рік… Мандрував стежинами правого берега Дніпра Т.Г. Шевченко. «Батько Запорозький»
(Великий Луг) постав перед Кобзарем з високої Хортицької скелі, увесь покритий
лісом. Говорять, що Шевченко обійшов всю Хортицю. Я горда з того, що народилася
в козацькому краї, який неодноразово описував Великий Тарас. Волелюбний дух
козацтва пронизує всю творчість поета.
Водний шлях подорожі пролягав через Дніпропетровщину,
Полтавщину, Черкащину. Мабуть, бабуся знала, яке враження справить на мене ця
триденна мандрівка. Пройшло майже два століття з часу Шевченка, але чудові
картини рідної природи, які він змальовував у своїх поезіях, я спостерігала з
палуби теплохода. Сонце було на вечірньому прузі, перед моїми очима постав
пейзаж:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть…
А вранішнє сонце, вмите сріблястою росою, розбудило мене
і своїми промінчиками ніби показувало прекрасні краєвиди: українські села, які
потопали в зелені садів, розлогі степи, широкополі лани… Недалеко від причалу в
Кременчуці кучеряві верби купали свої віти, я напружувала зір, але, на жаль,
тільки в уяві:
Тече вода з-під
явора,
Яром на долину,
Пишається над водою
Червона калина.
Усе, чим гарна українська земля: небо, природа, село… -
оспівав Т.Г. Шевченко у своїх творах. Мимоволі спливають на думку його слова:
«Я так її, я так люблю мою Україну убогу…». Бездонна голубінь неба, стрімкий
політ ластівок, п’янке, свіже, літнє повітря переконували мене: «Нема на світі
України, немає другого Дніпра».
«Маршал Кошевой» стишує хід. Серце переповнюється
хвилюванням: через декілька хвилин причал у Каневі.
Перші кроки на Черкаській землі, крута стежина – і ось:
Ти стоїш на Чернечій горі.
Вічно світлий і вічно живучий.
Над тобою шумлять явори,
В далечінь котить хвилі ревучий.
Ось вона,та свята земля, яка прийняла на вічний покій
нашого Генія, Пророка, Батька, Кобзаря. Як «Отче наш» вуста шепочуть: «Дорогий
Тарасе Григоровичу! Уже стільки про Вас сказано, стільки написано, що моє слово
до Вас буде лише моїм бажанням показати, що Ви, дорогий Кобзарю, - мірило мого
власного сумління та бажання довести своє право на самобутність і особистість.
Ви говорили правду завжди, хоч було це небезпечно. Ви говорили правду заради
нас, бо Вам боліло «А онуки? Їм байдуже, панам жито сіють…» Я не хочу бути
«байдужим онуком», хочу мати свою думку. Ви писали про дуже важливі речі,які сьогодні читаєш, а
вони бачаться такими сучасними, наче щойно народжені рядки. В наш час дуже багато дітей, хто «мов
одірвалось від гілля», жінок «які виють совою» від горя і нестатків. Ви мріяли
про «сім’ю вольну, нову», і я від імені своїх ровесників обіцяю, що все-таки ми
побудуємо нове суспільство, де на першому місці будуть високоморальні
загальнолюдські цінності.
З Вашою поетичною творчістю я почала знайомитися з дитячого
садочка, потім стала читати в школі. Вірші, поеми, епістолярна спадщина… - вони
залишили глибокий слід в моїй дівочій душі». Я і зараз
Беру «Кобзар», як хліб, з благоговінням,
Як тисячі людей «Кобзар» беруть.
Поезії великої промінням
Освітлюю душі своєї суть.
Довгий гудок «Маршала Кошевого» скликав прочан на палубу.
Ще раз низько вклоняюсь, душа переповнена урочистістю, святістю, якась незрима
сила, впевненість з’явилась у моєму серці.
Більше року пройшло після цієї подорожі. Минає час,
стелиться коридорами синім туманом. Там ,на Чернечій горі, я відшукала для себе
істину. Мої слова ще далекі від Слова. Моє покликання – журналістика. А привести
мене до здійснення мрії допоможе прекрасний світ, який зветься Поезією. Я
отримала на Тарасовій горі те причастя, що можна назвати євшан-зіллям. Я вірю,
що знайду свою істину на цій землі.(Робота Асаубаєвої Юлії,учениці 10 класу,2012р.)
Нерозквітлі троянди Шевченкового саду
Насуплене зимове небо крутило хмарами, як лихою годиною: то зловісно зганяло їх
докупи, то розтинало, наче діряві
ряднини. Шалений, рвучкий вітер сипав дрібним сніжком в обличчя нареченій,
маленькі тендітні сніжинки перетворювались на її щоках в сльозинки – діаманти,
але, попри всю негоду, моя подруга виглядала дуже щасливою. Маленький букетик
ледь розквітлих троянд в руках нареченої був схожий на снігову кулю. «Рип –
рип», - поскрипував під нашими ногами сніг; мій погляд зупинився на обеліску Слави
(саме туди прямували молодята). Я горда
і щаслива, що є почесним свідком на весіллі своєї подруги. А холодний
північний вітер ніби не хоче розділити
зі мною радісних почуттів: безжально наносить сніг на букети розкішних троянд.
Саме ці квіти спонукали мене поринути в роздуми.
Я задумалася, чому дуже рідко можна побачити наречених біля пам’ятника Тарасові Григоровичу Шевченку? Чогось не прийнято під пильним оком Кобзаря обдаровувати букетами коханих, шепотіти зізнання на вухо. В такому місці не призначають побачення, ніби Шевченко і кохання – це речі несумісні. Невже поет не звідав цього прекрасного почуття?
Я задумалася, чому дуже рідко можна побачити наречених біля пам’ятника Тарасові Григоровичу Шевченку? Чогось не прийнято під пильним оком Кобзаря обдаровувати букетами коханих, шепотіти зізнання на вухо. В такому місці не призначають побачення, ніби Шевченко і кохання – це речі несумісні. Невже поет не звідав цього прекрасного почуття?
Згадую інтимну лірику Т.Г. Шевченка,
бо « десь на дні мого серця заплела
дивну казку любов». Наш весільний кортеж під’їхав до бульвару Шевченка.
Здавалося, ніби подруга вгадала мої думки: водій різко натиснув на гальма.
Срібляста роса талих сніжинок зробили ще чарівнішим букет троянд в моїх руках. Квіти
стрепенулися…
- Я – «доля чорнобрива», - шепотіла найкрасивіша з троянд.
- А я – «рожевая зоря», - промовляла інша.
- Я – «єдине свято».
- Я… Я… Я...
Ой, що це? Чи мара? Чи сон? Квіти говорять. Про що ж вони хочуть повідати,
просять моєї допомоги, бо не всяк зрозуміє їх мову. Ну що ж, спробую
розповісти.
Ми біля пам’ятника Великому Кобзареві, з глибокою пошаною кладемо квіти. І хоча Т.Г. Шевченко був
одружений на Україні, якій присвятив усе своє життя, але поет мав свій ідеал
жінки, кохав і був коханим. Шкода, що кохання не принесло поету сімейного
щастя. Світле почуття Кобзаря асоціюється в мене з нерозквітлими трояндами.
Згадуються слова з народної пісні:
А троянди, а троянди
до людей пелюстками кричать:
- Ми – не квіти! Ми – кохання…
Кохання у Шевченка – не палка пристрасть, воно цнотливе і ніжне. Це не
гарячі обійми, а невинний поцілунок на тлі такої самої освяченої сонцем і
невинної природи «Наче сонце засіяло», - каже він про поцілунок дівчини у вірші
«Мені тринадцятий минало». «Це я, Оксанка Коваленко, - перше підліткове кохання
Тараса, - шепоче одна з квіточок, - «ми в купочці колись росли», але не
судилось нам бути разом". Оксана стала Шевченковою Беатрічче, їй він присвятив
поему «Мар’яна – черниця». Можливо, Оксана, його дитяча любов, перший цвіт серця, і
забрала часточку поетової душі з собою.
«А мені, Ганні Закревській» присвячено поезії «Моя ти доле чорнобрива»,
«Рожевая зоря», «Свято моє! Єдине свято!» – як бджілка, зумкотить інша квіточка.
Займали місце в серці Кобзаря і Дзюня
Гусіковська ,і Варвара Рєпніна. Кохання до польки розбилося об пута кріпацтва,
а взаємності з княжною Варварою в поета не було. Рожева троянда чогось нагадувала
юну польську швачку, з якою познайомився у Варшаві! Погляд мимоволі зупиняється
на квітці, вид якої був таким зрадливим, хоча з першого погляду вона красуня.
Напевно, як і 16-річна актриса Катерина Піунова. Заради неї письменник був
готовий на все, навіть вблагав директора Харківського театру погодитися на
умови актриси і зарахувати її до своєї трупи. Закоханий Шевченко зовсім втратив
голову, але молода актриса виявилася надто невдячною, а може просто не
наважилася поєднати своє життя зі скандально відомим художником, який майже на
30 років був старший від неї. Кохання – щастя, доводить поет, а його відсутність – велике горе. Розбещеність
– те, що перетворює кохання з «раю» на «пекло». Саме туди і кинула його Катя.
Змучений самотністю поет мріє про пару. Боляче і сумно перегортати останні
сторінки його щоденника. Він мріяв придбати грунт біля Канева, збудувати хату і
жити разом з вірною дружиною. «Без жінки
і над самісіньким Дніпром, і в новій великій хаті, і з тобою, мій друже –
брате, я буду на самоті, я буду одинокий», - писав 46-річний Тарас у листі до
свого брата Варфоломія Шевченка за рік до своєї смерті.
Знову чую голос квітів: «Подивись, подивись на мене, як я каюсь»... Мені
здалося, що я вже це десь чула. Так ,це, напевно, останнє кохання, кохання до молодої наймички Ликери Полусмакової, яке
поставило дуже болючу крапку в намаганнях Кобзаря знайти справжнє почуття. Він
запропонував їй одружитися і виїхати в
Україну, але вона не захотіла покидати
столичного життя і відмовила йому. Серце поета переповнює біль, розпач,
безнадія від усвідомлення вже починаючої самотності. Любовні поезії сумні, а
подекуди навіть трагічні, як і його доля.
За вікном автомобіля поночіло. Голосне «гірко» ніби розбудило мене з
оманливого сну. Моя подруга – наречена світилася від щастя, а я від душі бажала
їй шевченківського кохання: великого, справжнього, сповненого внутрішньої сили,
яке передбачає однолюбство та вірність на все життя…
Спасибі тобі, трояндовий букетику, що
розповів так багато, допоміг зрозуміти, яким повинно бути справжнє кохання. Я вірю, що і моя
«троянда» буде невибагливою, трепетною
та щирою.
Завдяки інтимній ліриці поета мені відкрилась справжня істина цього
почуття. Поет довів, що кохання – щастя, а його відсутність – велике горе.
Невесело на світі жить,
Коли нема кого любить!
(Робота Асаубаєвої Юлії,учениці 11 класу)
(Робота Асаубаєвої Юлії,учениці 11 класу)
Яке ж воно, наше майбутнє?
(Крізь призму творів Т.Г. Шевченка)
Я більшого щастя на світі не
хочу,
Щоб лиш Україна міцніла, цвіла…
В. Вихрущ
Скінчився ще один день, який ніколи не повернеться,як не повернеться жодна
хвилина з прожитого. Хіба що хлинуть хвилею спогади. Як я прожив цей день?
Марно? Ні, але зробити можна більше. Мій погляд зупинився на щойно написаних
рядках:
Цей рід, як Дніпро,
Нестримний, ревучий,
Назвали Ревуцьким.
Променем сонця, який пробудив у моїй юнацькій душі жагу до римування, стала
творчість Великого Кобзаря. Немає сміливості винести на людський розсуд свої
вірші (а пробую римувати давно). Ніби пише першокласник, так несміло стають у
рядочок слова:
А в козацькому краї
Жив Діденко Андрій.
Пращур часу не гаяв –
за волю, за долю народу – у
бій.
Славний рід Ревуцьких із Західної України, а Діденки – спадкоємці
козацького роду. Здається, ніби в нашому роді об’єдналися дві частини України. Гасло Кобзаря «Об’єднаймося, брати мої…» стало живильною силою для нашого генеалогічного
дерева. Як святиню бережуть в нашій сім’ї «велике
зерцало» - «Кобзар» Т.Г. Шевченка. Великим зерцалом колись наші пращури
називали книгу, що була «вмістилищем різних знань». А автора Кобзаря по праву
можна назвати віщим птахом, який зумів своїми широкими крилами відкрити народу
шлях із тьми віків до світлого майбутнього.
Яке ж воно, наше майбутнє? Спробую
відповісти на запитання крізь призму творів Шевченка.
Свідомо чи несвідомо, під впливом чи без усіляких поштовхів люблю я
Україну, її «лани широкополі і Дніпро, і кручі». Мені доводилось подорожувати
від Карпат до Запорізької Січі. І я гордий з того, що народився в козацькому
краї, неодноразово оспіваному
Т.Г. Шевченком. Не одне покоління він закликав словами:
Т.Г. Шевченком. Не одне покоління він закликав словами:
Свою Україну любіть
Любіть її … Во время люте,
В останню тяжкую минуту
За неї Господа моліть!
Люблю свою Батьківщину, таку чисту і квітучу, ясну і незвичайну. Таку
безкраю у своїх кордонах і таку миттєву у своїй вічності. Так, саме таку єдину
і неподільну, багату і щасливу, а не таку, як ми бачимо зараз: духовно
розкраяну навпіл, крізь яку ледь-ледь пробиваються життєдайні промінці
благополуччя. Враховуючи події сьогодення, без найменшого перебільшення скажу,
що тема майбутнього України для мене дуже болюча. Як гіркі ліки допомагають
хворому, так і мені допоможе творчість Т.Г. Шевченка окреслити бачення
майбутнього нашої Вітчизни. Не побоюсь стверджувати: «Нам треба голосу Тараса».
Адже два століття він є іконою українства, світочем літератури, визнаним в
усьому світі. Я дозволю собі звернутися
до нашого Пророка, Генія, Великого Кобзаря.
Тарасе, сьогодні, як ніколи, ви повинні стати незгасимим полум’ям, яке
зможе розпалити смолоскип нашої пам’яті, нашої свідомості і нашого минулого.
Допоможіть згадати нам, «хто ми і чиї сини». Допоможіть, Великий Кобзарю,
піднятися Україні з колін, щоб вона, «безталанна вдова», не просила милостині в
заможніших країн.
Невже ми, українці, не можемо стати Людьми «високого рівня» (освіченими,
духовно багатими, щирими патріотами)? А чи не актуальні зараз слова поета:
А той щедрий та розкошний,
Все храми мурує.
Та отечество так любить,
Так за ним бідує,
Так із його сердешного
Кров, як воду, точить.
У мріях про майбутнє України Шевченко бачив її вільною від національного та
соціального ярма, країною, де немає наймитів та панів, а люди працюють для
власного добробуту, а не «німі на панщину ідуть…». Я не хочу торкатися сторінок
історії, відтвореної Шевченком. Але все ж таки поема «Гайдамаки» нагадує нам,
що б ми не були, «байдужими онуками». Мабуть, саме століття рабства, спричинили
загрозливі зміни в характері українців: нам все одно, якою мовою розмовляти, до
якої мети йти. Здається, час «колись почнеться доба волі» настав. Звертаюсь до
всіх «живущих» на землі українській словами поета:
Обніміться ж ,брати мої,
Молю вас,благаю!
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!
А зараз нам, молоду поколінню, залишається працювати і працювати, пам’ятати.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
(Т. Г. Шевченко)
Жевріє в моєму серці вогник надії, що наш приспаний народ підніметься на
культурну й економічну революцію, яка переверне наше життя, тому що «ох, не
однаково мені». Наша нація буде щасливою, адже інакше не може бути, духовне
підґрунтя має чим живитися: Рік Шевченка сприяє цьому. Вірю, сподіваюсь, чекаю
на диво – щасливе майбутнє України.
(Робота учня 11 класу Діденка Вадима)
(Робота учня 11 класу Діденка Вадима)
Немає коментарів:
Дописати коментар